Смиренний

Христос смирив Себе, щоби спасти тебе

Коли нашій донечці Анні було три роки, одного сонячного літнього дня ми пішли з нею у парк атракціонів, де було багато різних гойдалок, батутів, машинок і каруселей. Дочка обрала поїздку у паровозі з вагончиками, який їхав колом рейками, які заросли густою зеленою травою.

Діти займали свої місця в мініатюрних вагончиках. Прийшла черга і до Ані. Я посадив її на видне місце і відійшов в сторону. Інші діти також займали свої місця і готувалися до поїздки. Раптом, за хвилину до відправлення, дочка почала плакати, тому що злякалася майбутньої розваги. Своїм плачем вона привернула увагу людей. «Поїзд не поїде доти, доки батьки не заберуть цю дитину, або не сядуть поруч з нею», – суворо сказала диспетчер атракціону.

ПИТАННЯ: Як ви думаєте, що сталося далі?

Забирати Аню з атракціону ми не збиралися, залишалося одне – поїхати разом з нею. І я… заліз у вагончик. Він виявився дуже низьким для мене, тому довелося нахилити голову на бік, аби поміститися. Вагон був заповнений дітьми. Я підсів до доньки і обійняв її за плечі. Це додало їй впевненості, і вона заспокоїлася. Через низьку стелю я не міг випрямити шию і відчував себе дуже скуто.

Мені було двадцять вісім, і я чітко вирізнявся на фоні маленьких дітей, для яких був призначений цей атракціон. Було трохи ніяково від поглядів батьків, що стояли за огорожею навколо залізної дороги.

Хтось дивився з подивом, хтось із насмішкою, за винятком моєї дружини, чий погляд надихав мене витримати цю поїздку до кінця.

Дверцята вагончиків закрили, і паровозик повільно потягнув наш колектив. Колеса скрипіли і відчувалося, як рейки прогинаються під моєю вагою. Моя присутність у вагоні з маленькими дітьми виглядала трохи дивною з боку, але я вже не переживав про це. Здавалося, що я знову став трирічною дитиною. Світ вагончика на короткий час став моїм світом. Обернувшись, я побачив, що діти навколо також уважно дивляться на мене. Я лише посміхався у відповідь і всіляко намагався підбадьорити їх.

Паровозик зробив коло рейками і поїздка закінчилася. Для дітей – це було велике коло огляду, для мене – коло смирення, якщо не сказати, ганьби. Я вийшов із вагончика разом з іншими дітьми. На пероні їх зустрічали батьки. Мене з Анею зустрічала дружина. У той день я по-іншому подивився на Боже смирення… у Різдво.

У ту славну віфлеємську ніч Син Царя всесвіту, Ісус Христос, упокорив Себе і став подібний людям:

«…але Він(Христос) умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної» (Фил. 2:7-8).

Людське тіло стало для Сина Царя тісним «скафандром», у який Він одягнувся. На очах у ангелів, архангелів і херувимів Господь Ісус зменшився до малесенької людської клітини у лоні Марії. Він став людиною! І все для того, щоби вмерти один раз на хресті за наші гріхи. Слава, хвала, велич і поклоніння сильному, потужному і водночас смиренному, не гордому Господу неба і землі!

МОЛИТВА: поклоніться Богу, розмірковуючи про покірливість та смирення Ісуса. Подякуйте Йому за те, що все це Господь пережив заради нашого спасіння.